/Турборежим, амнезія, Бріоні, рука Сороса: моя “нова” регіональна прокуратура

Турборежим, амнезія, Бріоні, рука Сороса: моя “нова” регіональна прокуратура

Одразу після реформування Генеральної прокуратури розпочалася реформа регіональних прокуратур, яка проходила у 3 етапи – тестування на знання та вміння застосовувати законодавство, тест на загальні здібності та співбесіда (практичне завдання і перевірка доброчесності).

Для проведення співбесід було створено 12 комісій. Кожна комісія складалася з 6 членів – по 3 представники громадськості та Офісу Генерального прокурора. У складі однієї з комісій був і я.

І якщо етапи тестування відсіяли близько 20% прокурорів, то співбесіди перетворилися на процес легалізації руками громадськості (моїми в тому числі) існуючих кадрів у регіональних прокуратурах.

Важливо зауважити, що етап співбесід відбувався вже за Генеральної прокурорки – Ірини Венедіктової, яка мала більше часу, порівняно з попередником, для організації процесу співбесід.

Незважаючи на це, вже на етапі виконання практичного завдання почалися проблеми. Як показали перші дні співбесід, більшість прокурорів писали ідентичні відповіді на задачі, що викликало у комісій об’єктивні припущення про їхню завчасну обізнаність з ними.

І такі припущення підтвердились. Практичні завдання та відповіді на них (які кожного дня окрема кадрова комісія мала витягати під відеозапис з запечатаних конвертів) завчасно були залиті на гугл-диск одного з прокурорів та гуляли у мережі.

Після звернення до Генерального прокурора завдання були замінені на … ті, що використовувалися на атестації прокурорів Генеральної прокуратури і також були у вільному доступі.

Ба більше, складність таких завдань “вражала”: більшість з них зводилися до необхідності переписати з Кримінального процесуального кодексу (яким прокурорам було дозволено користуватися) статтю або декілька її частин.

При цьому частина прокурорів все одно примудрилася вирішити їх неправильно.

Менше ніж за місяць комісія проводила співбесіди з близько 220 прокурорами з різних областей, різних спеціалізацій та рангів – по 15 в один день, на кожного з яких комісія мала 45 хвилин та могла продовжити співбесіду (перенести на інший день).

Такий темп зумовив роботу у “турборежимі” та звичайно відобразився на результаті. Не додало продуктивності роботі комісій і відсутність їхньої підготовки – комісія у багатьох питаннях (за деякими винятками) імпровізувала.

Деякі інструменти роботи комісій, надані законодавцем, де-факто виявилися “мертвими”. Наприклад, право члена комісії чи комісії збирати інформацію, оскільки, по-перше, на це банально не вистачало часу, а по-друге, законодавство не визначало строку, в який мала бути надана відповідь.

Також на моє переконання обсяг інформації на прокурора для проведення з ним співбесіди був, м’яко кажучи, недостатнім.

Я в жодному разі не кажу, що звільнені за результатами співбесід прокурори були оцінені необ’єктивно. Навпаки, навіть за такого обмеженого обсягу інформації у комісій були підстави прийняти по ним негативні рішення.

Однак у разі наявності належного обсягу інформації у членів комісії, кількість прокурорів, які би не пройшли співбесіду, мала бути більшою.

Крім того, незважаючи на можливості надсилати щодо прокурора анонімні звернення (як позитивні, так і негативні), сам процес атестації практично не висвітлювався у ЗМІ та не доводився до зацікавлених суб’єктів – рад адвокатів, Бізнес-омбудсмена тощо. У результаті цього атестація пройшла майже непомітно і такий позитивний механізм не був задіяний.

Неочікуваною проблемою також стало голосування окремих представників громадськості у комісіях. Для того, щоб прокурор успішно пройшов співбесіду, йому необхідно було набрати щонайменше 4 голоси, тобто як мінімум 1 голос мав бути від представника громадськості. І подекуди такі голоси знаходилися для дуже сумнівних кандидатів.

Щодо самого змісту співбесід. Напевно, багато хто звик до успішних бізнесменів-родичів прокурорів або ж їхньої “цікавої” поведінки, але деякі прокурори просто вражали.

Люди, які в повсякденному житті позиціонують себе як “сіль землі” та вимагають відповідного ставлення, демонстрували, наприклад, дива амнезії – щодо майна, “незручних” кримінальних справ або навіть “козирних” номерів авто: “Я не знаю, як так сталося”, “я не пам’ятаю”, “забув” тощо.

Дуже цікаво підготувалися у прокуратурі Хмельницької області. Там відбувся масовий сплеск інвалідності – декілька десятків прокурорів оформили цей статус.

Особливо дивували прокурори, які приходили на співбесіду в брюках з блискучою бляхою типу “Бріоні” чи недешевим годинником та розповідали, як “можуть дозволити собі речі максимум за тисячу-дві гривень”.

Дивували також прокурори чи навіть керівний склад прокуратур, які, позиціонуючи себе як “грозу злочинності”, знаходили безліч причин, чому не вирішується якась гучна проблема, що знаходиться у їхньому віданні.

Однак найприкріше – це те, що ці пояснення влаштовували вже атестованих прокурорів.

Позиція на кшталт тої, що неправомірна вигода чи зловживання повноваженнями сприймається атестованими прокурорами як “сатисфакція за служіння державі” багато про що говорить.

Не менш красномовною є й поведінка частини вже атестованих членів комісій-прокурорів, які з однієї сторони задля порятунку своїх колег не гребували переходити на особистості та влаштовувати істерики, а з іншої не могли втриматися, щоб не привітати під відеозапис співбесіди керівництво прокуратури області з днем народження (не жарт).

Основна причина того, чому ця реформа навряд чи призведе до позитивних результатів, – це незмінність філософії органів прокуратури, яка задається в першу чергу керівництвом.

Саме від позиції та поведінки керівництва Офісу Генерального прокурора, тобто від заданого прикладу, буде формуватися і модель поведінки працівників органів прокуратури всіх рівнів.

Відсутність належного прикладу, відчутних змін у відношенні до прокуратури всередині самої системи та в той же час несправедливість щодо підлеглих неодмінно призведуть до консервації існуючих порядків або навіть до повернення “старих часів”.

На жаль, частина аргументів вже “атестованих” прокурорів та їхніх колег, які проходили атестацію, а також мотиви прийняття рішень прокурорськими працівниками свідчить про відсутність такої зміни.

Крім того, надиво популярна серед деяких прокурорів думка про те, що атестація “організована Соросом, США, рукою Заходу, щоб їх збити” та інші конспірологічні байки. Це свідчить про відсутність критичного мислення всередині самої системи, а також про рівень деяких її представників.

Ще одна причина, з якої реформа навряд чи буде сприйнята позитивно як суспільством, так і частиною самих прокурорів, – це закладена із самого початку можливість її обійти, яку Ірина Венедіктова старанно використовує.

Завдяки маніпуляціям із законодавством, а саме пунктом 8 та підпунктом 6 пункту 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 113-ІХ, Генеральний прокурор “врятувала” частину прокурорів шляхом переведення їх в Офіс Генерального прокурора в обхід реформи, у той час, як їхні колеги проходили етапи тестування та співбесід.

Так само несправедливим щодо прокурорів, які проходять процес реформи, є призначення радниками вищого керівництва прокуратури тих людей, які провалили атестацію або того ж Піскуна, який за час роботи в прокуратурі “наслужив” віллу на Лазурному березі Франції.

Така модель поведінки керівництва точно не дає прокурорам сигналу про необхідність змін, не кажучи вже про нове бачення роботи прокуратури.

Як би там не було, чинна прокурорська система пройшла через певне сито та позбавилась близько 25% працівників.

У випадку з регіональними прокуратурами тести виявилися ефективнішими за громадськість, оскільки саме голос громадськості часто легітимізував того чи іншого прокурора.

“Турборежим” потребує належної організації та підготовки. У випадку реформи прокуратури цього не відбулося, що зумовило результати, які ми зараз маємо.

Однак для нас це безцінний досвід, спираючись на який можна попрацювати над помилками та не повторювати їх при реалізації інших реформ – справжніх та дієвих.

Артем Карташов, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  

Источник